Трішечки моїх спостережень з рукопису майбутньої книжки про Карпати.
Набили оскомину штампи, які гуляють від одного видання до іншого. А люди їх повторюють, і не задумуються. «А мова, як море». Та ні, наша мова – океан, який живиться від рік і річок. Ті ж у свою чергу – від потоків і потічків, струмків і джерел: діалектів, говорів, говірок. Живиться мовою сіл, кутків, вулиць. Індивідуальним мовленням окремих колоритних осіб. Наша мова – жива. І жива вона доти, доки нею розмовляють. Мертвіє мова тоді, як у ній з’являються «пластмасові» слова. За своєю суттю чужі їй. Так справжній океан занечищує сміття, знесене водою. Сміття, яке має неприродне походження, навіть океан перебороти не може.
Жива мова українців Південної Мараморощини, як вода, схована у глибокій криниці. Коли кажеш, що приїдеш до них, то вони уточнюють: прийдете до нас? Так говорять ті, хто живе в Румунії попри кордон на рівні Івано-Франківщини. І так нас перепитували співачка Анжеліка Флутур і її мама з Сучавщини (їх село межує з Чернівецькою областю).
Мама Анжеліки бажала всім: абисте тривали. І так казали мені у Кривому (найближче село в Україні – Богдан). Про таку зичливу форму побажання добра писав на початку 1860-х років Софрон Витвицький у своїй книжці «Історичний нарис про гуцулів» (жив у Жаб’ю-Ільцях; надрукована по-польськи 1863 року у Львові).
У шкільні роки я вперше ночував у лісі. Увагу мою привернув світлячок. Він світив-блимав зеленою точкою між сухого гілля. Я схотів його роздивитися, покласти на долоню. Зняв з гілки разом зі жмутком сухого лісового моху. Мені не потрібен був мох, я хотів світлячка. Забирав мох і перепріле букове листя і добирався до зеленої точки. Та враз на долоні світлячок погас. Так і з мовою. Живе і світиться всіма барвами у своєму природному середовищі. А як її вирвеш з нього, поділиш на окремі слова, вкладеш у вокабулярій-словник, то зникне привабливість. Вона перестає випромінювати своє природне світло. Мертвіє, як препарований на столі біолога світлячок.
Новому знайомому в українському селі Кривому (румун¬ська частина Мараморощини) Йосипові кажу, що я приїхав з України. «Прийшлисте до нас з України»? – перепитує він. Але і я його перепитую, бо інколи слова розпливаються, як в тумані. Може тому, що він говорить «на слух», а не по писаному (пише лиш румунською, і то погано). Тому, певно, кодифікація мови відіграє важливу роль у наданні розмовному мовленню чіткості і однорідності всіх тих, хто нею говорить. Мова стає виробленою.
Прийшли з України. Колись чоловік мало їздив. А все ходив (навіть конем). Бо й кінь іде. З верхівцем чи без нього. Разом ідуть гірськими дорогами і стежками. З полонин ніхто не їхав, а лиш вів коня, навантаженого-натерьханого бербеницями.
© Микола Васильчук