Студенти і викладачі Коломийського навчально-наукового інституту взяли участь у пленері «Стежками Новаківського».
Наш давній знайомий водій, пан Віктор, розповідав, як учора допізна міняв ресору. Не на цьому, а на іншому автобусі.
Сьогодні Коломийським інститутом (викладачі і студенти) їдемо у Космач, на пленер «Стежками Новаківського».
Спочатку до музею «Бутинар», де збираються учасники, потім ‒ у Завоєли, на один з трьох десятків кутків Космача.
Коли лише заїхали в село, хтось зі студентів прочитав вказівник і сказав: «Приїхали!». Але обізвався наш водій: «Те, що пише “Космач”, ще нічого не означає». І мав рацію, бо до потрібного нам місця треба було ще довго їхати самим селом, ну а там, де автобус проїхати вже не міг, ішлося пішки. «Скільки туди?» – питав пан Віктор. «П’ятсот метрів? Точно?», перепитував він, не дуже вірячи в точність таких оцінок відстаней. До місця проведення пленеру виявилося значно далі.
Дорога на ґрунь була крутою, але цікавою на краєвиди і на гриби. Навіть мені трапилися два білі гриби, червоні козарі, а найбільше ‒ королівських мухоморів. Я їх не збирав, а лише фотографував. І дивувався, що подекуди над землею стирчали лише ніжки від мухоморів. «Тепер найприбутковіше збирати мухомори. Кілограм сушених шапочок коштує кілька тисяч гривень. З них роблять лікувальні настоянки».
Дорогою угору проїхав джип, з якого нам помахали рукою учасниці пленеру, які змогли вміститися у салон і прихопити наші речі.
Космач мене цікавить віддавна. Один з моїх предків наприкінці 1790-х років продав шмат лісу в Космачі й оселився у Великому Ключеві і цим заснував гілку великоключівських Гаврищуків. Тому я сюди приїжджу з радістю і надією віднайти шматок родинної історії. Оскільки я не знаю, де саме був той ліс, мені цікавий увесь Космач.
Сьогодні ми у Завоєлах. Місцеві люди пояснюють: “Тут ‒ Завоєли. Це місце зветься Камінь, он там ‒ Прелука, а в інший бік ‒ Лішів”.
На цьому ґруні на безлісому хребті центральною точкою є великі камені, які виступають із землі. Вони мали культове значення з дохристиянської доби. Тепер тут хрести і капличка.
З молитви біля каплички, яку проводить священник Василь Абрам’як, розпочинається відкриття шостого святкування Дня художника, організоване Василем Книшуком і Миколою Яцураком у рамках культурологічного проєкту “Бутинар”. Тут зійшлися люди різного віку (дорослі художники й учні мистецької школи, викладачі і студенти Коломийського інституту, мешканці Космача, краєзнавці…).
1929 року художник Олекса Новаківський приїхав у Космач разом зі своїми учнями ‒ художниками Григорієм Смольським і Михайлом Морозом. Новаківський три роки жив на квартирі у людей. Хата стояла неподалік того місця, де храм Юрія Переможця.
Микола Кіндрачук, знавець місцевої історії, який записав багато фольклору, розповів історію про те, як Довбушів камінь став каменем Новаківського.
«Отут, поряд, жила моя баба. Вона була з 1906 року, прожила 94 роки. Дідо Прокіп був з 1900-го. Вони пам’ятали Новаківського, Мороза, Смольського. Дідо помер у 1973-му ще до мого народження. А баба померла як мені було 28 років, і я багато запам’ятав.
Баба розповідала, що це була толока господарів, які тут випасали худобу.
До каменів приходили художники і малювали. Тоді до них прийшов власник цієї ділянки і запитав: “Ну а мене ви можете намалювати, Олексо?”. “Можу”. Ґазда пішов додому, убрав вишиту сорочку. Узяв свою бабу і разом прийшли до каменя. Сиділи пів дня, а Новаківський малював.
Вони той портрет забрали додому і почали показувати родині.
Ґазди вирішили, що чоловік, який так гарно малює, багато що вартує. Каже дідо: “Знаєте що зробимо? Дамо йому той камінь за простибі”. Не мали муки білої і баба змолола на жорнах вівса, спекла колач. Узяли пляшку горілки, свічку. І коли художники знову прийшли до каменя, ґазди прийшли і кажуть: “Олексо, даємо вам цей камінь за наше здоров’ї”.
Тоді художники вилізли на камінь і написали: “Олексі Новаківському 1930 року”.
Свій камінь Олексі Новаківському за простибі дав дідо Варварюк».
Потім був час на малювання (хто малював, хто набирався вражень від місця, а хто шукав гриби у лісі трохи нижче рівня ґруня).
Потім був аукціон, на якому продавали намальовані тут роботи. Я собі вподобав учнівську роботу Олега Олексюка з нашими горами.
Ми їли кулешу з бринзою і гуслінкою. Потім отримали подячні грамоти від Василя Книшука «за активну участь у мистецькому житті краю, творчість, оптимізм, за волю до перемоги й уміння знаходити правильне рішення».
А коли почали потроху збиратися, я побачив отця Василя, вбраного вже у шкірянку і мотоциклетний шолом. Він зняв з підніжки свій спортивний мотоцикл (ендуро). Колись священники їздили верхи кіньми, тепер інші часи. «Не дивуйтеся, мені за які пів години треба бути аж під тим верьхом», ˗ показує священник туди, де на далекому горизонті видніється ще один карпатський хребет, вбраний у жовтий кожух.
Микола Васильчук.